УДК 63:316.674.6(092)

Глазунов Геннадій Опанасович
помічник-консультант народного депутата України,
здобувач ДНСГБ УААН
(м. Київ)

ТРАГІЧНА ДОЛЯ ПРИБІЧНИКА ВРОЖАЇВ

Йдеться про долю А.Сліпанського, прибічника Української революції 1917-1920 років, організатора аграрної науки. У 30-х роках він був першим віце-президентом Всеукраїнської Академії сільськогосподарських наук (Харків). Учений широкого наукового світогляду, він займався проблемою врожайності, зробив внесок у становлення та організацію сільськогосподарської науки. Однак радянська влада визнала його винуватцем голоду 1932 року. На цій підставі вчений зазнав політичних репресій, але про це стало відомо лише останнім часом.

Постановка проблеми. Повернення із забуття вчених які зробили вагомий внесок у цивілізаційний розвиток є першочерговим завданням істориків науки. Історичні перехрестя долі професора Андрія Миколайовича Сліпанського (1896-1942 рр.) необхідно досконало вивчити, з метою повернення історичної правди про видатного вченого організатора сільськогосподарської науки тяжких повоєнний та післяреволюційних років.

Останні публікації праць вченого-аграрія закінчуються червнем 1933 року, після його арешту у зв'язку з політичними репресіями радянської влади. З тих часів матеріали про наукову, громадську діяльність А. Сліпанського практично не публікувалися. Ця стаття — перша з дослідження стосовно історичної долі колись відомого українського вченого-аграрія.

Завданням статті поставлено здійснити пошукову розповідь щодо участі А. Сліпанського в Українській революції 1917-1920 років. Його становлення, як ученого і організатора вітчизняної аграрної науки — два роки був віце-президентом Всеукраїнської Академії сільськогосподарських наук (нині Українська Академія аграрних наук), яка діяла в Харкові в тридцятих роках минулого століття.

Виклад основного матеріалу. Народився Андрій Сліпанський 23 вересня 1896 року в селі Ненадиха Таращанського повіту Київської губернії (нині Тетіївський район Київської області). Батько, селянин-бідняк, помер, коли сину виповнилося чотири роки. 1906 року не стало його матері Є. Сліпанської. Хлопчина залишився сиротою. З того часу дитинство Андрія проходило в родині його старшого брата Івана, визначеного опікуном. Був ще брат Яків. Хлопчина рано почав батрачити. Перший його заробіток складав усього сім із половиною копійок за 14-годинний робочий день. Завдяки стипендії земства сирота вчився в початковій школі в Козятині, а за кошти Таращанського земства талановитий хлопець закінчив сільськогосподарське училище в Дергачах, нині Харківщина. Якщо вірити словам Андрія, тут була школа селянського бунтарства: "Бідність, наруга, повне безправ'я заклали в мені фундамент революціонера" [1].

Під час навчання на Слобожанщині молодий чоловік прилучився до революційного руху: в 1915 році став гуртовцем, а з 1917 року — членом української партії есерів (УПСР). [2] Відомо, що пізніше, в лютому 1918 року, ліва опозиція в УПСР почала видавати свою газету "Боротьба". За допомогою газети партія заявила про розрив із попереднім курсом УПСР, а на 1У з'їзді дістала більшість у складі обраного ЦК. Таким чином, у серпні 1919 року на основі лівої опозиції фактично завершилося створення Української комуністичної партії (боротьбистів). До складу УКП(б) належав і А.Сліпанський [3].

Скориставшись закликами подій, спричинених поваленням самодержавства, А. Сліпанській активну брав участь у революційному русі. У травні 1917 року він представляв Україну на Всеросійському з'їзді Рад селянських депутатів. Після закінчення зборів український делегат затримався на деякий час у російській столиці і повернувся в Україну восени. У вересні того ж року А. Сліпанського обирали головою Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів в Охтирці на Сумщині. У період гетьманщини УПСР послала його на підпільну роботу до Київської губернії. Після встановлення Директорії А. Сліпанського обрали головою повітового виконкому в м. Біла Церква, де він продовжував партійну діяльність. З наступом військ генерала А. Денікіна наш герой вимушений був за завданням партії іти в підпілля — тепер до Одеси, де був головою Одеського губпарткому. Після звільнення міста від білогвардійців та інтервентів А. Сліпанській повертається до Києва. В березні 1920 року перебирається до Харкова, де брав участь в ІІ, останній конференції УКП(б). У цьому зв'язку зауважимо, що багато боротьбистів, хоч і розділяли програмні вимоги партії, але під впливом нових вимог української революції (реальна війна та зовнішня інтервенція) все більше усвідомлювали згубність для країни існуючої розпиленості революційних сил. Компартія, між тим, вважала боротьбистів впливовою політичною структурою революційного часу. Більшість представників УКП(б) відгукнулася на поточну ситуацію таким чином, що в час роботи ІУ конференції КП(б) України (17-23 березня 1920 року) прийняла рішення про злиття партій. Серед них був і наш А. Сліпанській, який, будучи активним боротьбистом, брав безпосередню участь у згаданій партконференції. Цей партфорум обрав А. Сліпанського делегатом ІХ з'їзду РКП(б). "Я йшов у партію більшовиків, чесно довіряючи цій партії і вважаючи її єдиною партією, яка бореться за інтереси робочих і селян", думається, щиро вірив Андрій Миколайович [4].

Ідеологічне протистояння перших років радянської влади (поряд з іншими проблемами) зруйнувало чимало родинних відносин, шлюбних стосунків, дружніх зв'язків. Зачепило воно і взаємовідносини братів Сліпанських. Його брат Яків за участь у революційних подіях 1905 року в Баку був засуджений. А після жовтневого перевороту 1917 року брати взагалі політично розійшлися — Яків прилучився до військових формувань С.Петлюри. Для тих часів не стало винятком, коли петлюрівський прихильник шукав нагоди, щоб порахуватися з "жидівським запроданцем". Одного разу такий привід знайшовся. 1919 року А. Сліпанський пробирався на підпільну роботу до Одеси і потрапив до петлюрівців у полон. Там рідні брати і зустрілися. Яків наполягав на розстрілі Андрія, але втеча останнього запобігла розправі (5).

Завершилася Українська революція 1917-1920 років, відновлювалося зруйноване господарство. У травні 1920 року Полтавський губвиконком призначає А. Сліпанського завідувачем земельного відділу. Із 1921 року він очолював сільськогосподарське управління Київського губвиконкому, а із середини 1923 року — керував губсільсоюзом Київського краю. 6-й губернський з'їзд рад Київщини (8-11 січня 1924 року) обрав А. Сліпанського членом губвиконкому (6).

У 1925-1928 роках А.Сліпанський навчався в Українському інституті марксизму-ленінізму в м. Харкові. Ім'я А. Сліпанського вперше з'являється в академічних довідниках (7). По закінченню цього вищого учбового закладу за підтримкою урядовців А. Сліпанський приступив до роботи в Харківському сільгоспінституті. Незабаром став професором. Добре знав англійську та німецьку мови. Завзято займався аграрною економікою у складі науково-консультаційної ради Наркомату земельних справ УСРР. Він займав також посаду заступника директора Українського науково-дослідного інституту економіки й організації сільського господарства. Наприкінці 20-х років минулого століття студенти, які прилучалися до аграрного світу, знайомилися з економічними проблемами, читаючи книги А.Сліпанського "Шляхи селянства до нового життя" (1927 рік), "Кредит і його роля в розвитку сільськогосподарської України" (1928 рік), "Предмет та метод сільськогосподарської економіки" (1929 рік) тощо (8).

Шлях розвитку сільськогосподарського виробництва України (як у часи царини, так і на початку створення радянської влади) йшов роздоріжжям. Аграрна перенаселеність України, яка, за твердженням відомого вченого- аграрія О. Янати (стаття за 1925 рік), більша, ніж десь у Союзі і навіть у Західній Європі та Америці, а поруч її родючі ґрунти та надзвичайно мінливі кліматичні умови. Через них країна то мала змогу годувати продуктами свого сільського господарства не тільки східну, але й західну Європу, то сама переживала катастрофи посух, неврожаїв та голоду. Такий комплекс природних та економічних чинників робив сільськогосподарську справу країни "надзвичайно складною". За попередні два роки, за думкою О. Янати, наука зійшла з вірного шляху, "пробитого серед хуртовин революції та пішла манівцями", а тепер аграрна наука "сягнула далеко вперед". За дорученням Леніна від 1924 року мала створитися Всесоюзна Академія сільськогосподарських наук, але заснували спочатку тільки Всесоюзний Інститут Прикладної Ботаніки на чолі з професором М. Вавіловим. Ця обставина дещо розходилася із заповітами найголовнішого радянського кермача. Водночас затримувався і розвиток аграрної науки України. Вважалося, що скоординовані дії "не виростали" із тих сільськогосподарських глибин, що існували в країні за історією. За думкою О. Янати Академію в Україні можна було б розгорнути за півроку (9). Та запропонований автором час неймовірно розтягнувся. Більшовицький політичний пресинг із русифікованою величчю перевищував фаховий.

Лише 22 травня 1931 року Рада Народних Комісарів УСРР затвердила Постанову № 154 "Про організацію Всеукраїнської Академії сільсько-господарських наук". За рішенням Раднаркому академік О. Соколовський був призначений Президентом започаткованої ВУАСГН. Але А. Сліпанській працював її першим віце-президентом, причому виявив себе невтомним управлінцем сільськогосподарської галузі масштабного рівня, доля відвела йому непростий шлях налагодження науково-практичної роботи Академії. На той час до складу ВУАСГН входило більше 15 науково-дослідних установ, майже 20 зональних станцій, 4 заповідники тощо, а всього в академічних установах працювало більше 1,2 тис науковців. За організаційною участю А. Сліпанського відбулося 5 пленумів ВУАСГН. Розглядалися найважливіші питання щодо організації ефективної роботи складових установ Академії, зокрема, проблеми організаційно-господарського зміцнення колгоспів, піднесення врожайності сільськогосподарського виробництва, покращення урожаїв цукрових буряків тощо, а А. Сліпанський ще й доповідав на пленумах з обговорюваних проблем [10].

Загальна широта наукових поглядів А. Сліпанського на проблеми галузі, у тому числі щодо підвищення врожайності полів як кінцевого результату аграрного виробництва в зоні ризикованого українського землеробства, ще очікують фахового вивчення. Покращенням урожайності, як відомо, мають займатися кожний сільськогосподарський господар чи інша виробнича або наукова структура. Але А. Сліпанський принципово вважав: якщо цією проблемою систематично не будуть займатися управлінські кадри на рівні держави, то справа вийде марною. На цій підставі він залучав до проблем урожайності представників управлінського рангу. Так, найголовніший політичний журнал КП(б) України того часу "Більшовик України" визнав можливим опублікувати статтю А. Сліпанського "Новими методами за успішне розв'язання проблеми врожайності". Автор визначив основні проблеми в зерновому господарстві, тваринництві, організаційно-господарському зміцненні сільського укладу, соціальних і агронаукових питаннях, енергоозброєності господарств тощо. Він розглянув окремі проблеми щодо створення ВУАСГН і викреслив державне завдання підвищення врожайності. Науково-практичні дослідження аграрного сектора держави представлені в багатьох публікаціях А. Сліпанського. Проведений автором аналіз публікацій за 1927-1933 роки показав, що на сторінках журналу опубліковано більше 20 його проблемних статей. Остання публікація називалася "Підвищення врожайності — основне завдання першого року другої п'ятирічки". Автор наполягав на вирішенні комплексу проблем в організації праці на селі. Йшлося про матеріально-технічну озброєність радгоспів та колгоспів, ретельне проведення польових сільськогосподарських робіт: ведення сівозміни, хімізація, боротьба з бур'янами, шкідниками та хворобами рослин, сортозміни, яровизація, весняні оранки, норми засіву, пари, зяблеві оранки, боротьба з посухами, нові прийоми обробітку ґрунту тощо. Здійснення саме цього комплексу дій, за очікуванням А. Сліпанського, і мало наблизити до "високих і сталих врожаїв" [11]. Фаховість вченого-аграрія визначалася і Постановою РНК УСРР від 15 листопада 1932 року, згідно з якою А. Сліпанського було введено до складу колегії Наркомзему УСРР. Після цього газети познайомили сільського читача більш ніж з десятком постанов колегії з визначних питань галузі [12].

За історією того часу відомо, що кваліфікованих агрокерівників, які мали б реалізувати запропоновані наукові пропозиції А. Сліпанського, у країні просто не вистачало. Але запроваджуючи насамперед політичні оцінки управлінців, держава задалася політикою елементарного знищення кадрів. Голод 1932 року був нестерпним. Коли він уразив значну територію, на якій проживали мільйони українців, то перестав бути таємницею. Сьогоденні українці лише далекі свідки колишньої людської трагедії. 14 грудня 1932 року з'явилася закрита постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області". В ухвалі, яку редагував особисто Й.Сталін, згадувалося про "шкідників" у районах України, яких пропонували віддавати до суду на 5-10 років ув'язнення або до розстрілу (і це, звернемо увагу читача, в партійному рішенні! -Авт.). Між тим в ухвалі, підписаній В.Молотовим і Й.Сталіним, окрім застосування репресивних заходів із метою виконання плану хлібозаготівель, виявилося питання, яке до головного змісту, можливо, й мало відносилося. За текстом, "...замість правильного більшовицького проведення національної політики у ряді районів України, українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям і ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій". На цій підставі московське керівництво наполягало на тому, щоб ЦК КП(б) України разом із Раднаркомом "звернули увагу на правильне проведення українізації" [13]. Чи не попередила саме ця вимога Москви шлях України від природного голоду до голодомору?

Об'єктом погрому стала й Всеукраїнська Академія сільськогосподарських наук, де, за свідченнями керівників ЦК КП(б)У, була викрита "шкідницька організація", на чолі якої начебто стояв перший віце-президент А.Сліпанській. Фахівця шеретували викривальними публікаціями. Андрія Миколайовича порівнювали з негативними прізвищами тих часів: Чаяновим, Кондратьєвим, Вольфом тощо. Критики побачили його реконструкцію села не стільки в партійному розгортанні сільського господарства, про що він неодноразово стверджував у статтях, а чомусь у створенні переробних підприємств, які передбачалися ним "без соціальних катастроф" [14].

Відомо, що з кінця 1920-х років по країні котився вал політичних процесів, один гучніше іншого. Вождь народів твердив про вільність нового суспільства від "хвороб капіталізму". А провали сталінського управління, політики невдалих "экономических прыжков" списувалися на діяльність "ворогів народу", "шпигунів", "шкідників", "ухильників" тощо. Особливо до місця були так звані "украинские националисты".

У цьому зв'язку зауважимо наступне. Андрій Сліпанський жив, працював, підтримував певні погляди та боровся за їх утілення в життя. Діяв при цьому осмислено й цілеспрямовано, весь час прагнув досягати нових і нових вершин. Вірив правді та чинив по правді, віддаючи себе служінню високій ідеї. Історично оцінюючи визначальні суспільні тенденції радянської епохи, передбачимо, що 1933 рік призвів до принципового зламу, який тим чи іншим чином детермінував життєві колізії багатьох непересічних особистостей часу. Але дехто відомий, як дійсний організатор політичних репресій. 29 січня 1933 року об'єднаний пленум обрав першим секретарем Харківського обкому та міському компартії П. Постишева. На початку лютого його обрали другим секретарем ЦК КП(б)У. Термінова партнарада в Харкові перевернула політичні погляди партійців. Незабаром він те ж саме створив в Одесі. Почалася найрішучіша заміна керівних партійних кадрів. Дійсність свідчила, з якою метою Москва послала П. Постишева в Україну. ВУЦВК 20 лютого призначив Головою ДПУ УСРР та повноважним представником ОДПУ СРСР В. Балицького. Через кілька днів ДПУ заявило про розкриття "контрреволюційної змови в сільському господарстві". Заохочувана Москвою, кампанія цілеспрямовано створювала атмосферу загального страху, що викликало масову підозрілість, а це природно відзначилося на збільшенні порушень законності. Пошук "ворогів" зачепив перш за все інтелігенцію. Для нашої розповіді вчені-аграрії, один із керівників ВУАСГН А.Сліпанській, його колеги та співробітники лише чекали свого часу...

Висновки. Учений широкого наукового світогляду, А. Сліпанський займався різними аспектами проблеми врожайності і намагався таким чином зробити свій внесок у становлення та організацію сільськогосподарської науки в країні. Та радянська влада визнала його чи не найбільшим винуватцем голоду 1932 року. Саме на цій підставі А. Сліпанський і зазнав політичних репресій.

Список використаної літератури

  1. Справа А.М. Сліпанського. — Державний архів Харківської області. — Ф. ФР 6452. — Оп. 3. У 2 т.; Центральний державний історичний архів України, м.Київ (ЦДІАК України). — Ф. 127. — Оп. 1078. — Спр. 2978. — Арк. 331зв.
  2. Справа А.М.Сліпанського. — Держархів Харківської області. — Ф. ФР 6452. — Оп. 3. У 2 т.
  3. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Ред. кол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. — К.: Генеза, 2002-2003.
  4. Справа А.М.Сліпанського. — Держархів Харківської області. — Ф. ФР 6452. — Оп. 3. У 2 т.; Девятый съезд РКП(б). Март-апрель 1920 года: Протоколы. — М., 1960. — С. 463.
  5. Справа А.М. Сліпанського. — Держархів Харківської області. — Ф. ФР 6452. -Оп. 3. У 2 т.
  6. Державрхів Полтавської області. — Ф. р-3872. — Оп. 1. — Спр. 57. — Арк. 2, 15; Там само: Спр. 27. — Арк. 27, зв. — 58.; Стенографічний відчит 6-го губерніяльного з'їзду Рад Київщини. 8-11 січня 1924 року. Видання Прес-Бюро Губз'їзду Рад.
  7. Наука и научные работники СССР / Академия наук СССР. Ч. УІ. Научные работники СССР без Москвы и Ленинграда. — Ленинград, 1928. — С. 486.
  8. Вісник сільськогосподарської науки та досвідної справи. — Х., 1928. — № 6. — С. 147; Сліпанський А. Шляхи селянства до нового життя. — Х.: Держвидав України, 1927. — 86 с.; Сліпанський А. Кредит та його роля в розвитку сільського господарства України. -Х.: Рад. Селянин, 1928. — 212 с.; Сліпанський А. Степан Луценко (Людина-Більшовик-Будівник соціялізму). — Х.: Держвидав України, 1929. — 59 с.; Сліпанський А. Предмет та метод сільсько-господарчої економії. — Х.: Держвидав України, 1929. — 76 с.
  9. Професор ЯНАТА Олександр Алоїзович (1888-1938) / УААН, ДНСГБ; Уклад.: В.А. Вергунов, Т.Ф. Дерлеменко; Наук. ред. В.А. Вергунов. — К.: Агр. наука, 2003. — 224 с.
  10. Лист Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України від 4 жовтня 2005 року.
  11. Сліпанський А. За поглиблення сільсько-господарської науки // Вісн. с.-г. науки і досвід. справи. -1928. — № 4. — С. 3-5; Сліпанський А. Проблеми спеціалізації сільського господарства: Доп. на поширеному засіданні ВУАН 9 берез. 1930 р. // Шляхи соц. реконструкції сіл. госп-ва. — 1930. — № 4. — С. 14-57; Сліпанський А. Чергові завдання науково-дослідної роботи Всеукраїнської Академії сільськогосподарських наук та її мережі, в зв'язку з вимогами соціялістичної реконструкції сільського господарства. Скорочена доповідь на 1 пленумі ВУАСГН // Шляхи соц. реконструкції сіл. госп-ва. — 1931. — № 8-9. — С. 11-23; Сліпанський А. Сільське господарство України до ХУ роковин Жовтня // Шляхи соц. реконструкції сіл. госп-ва. — 1932. — № 10-11. — С. 27-64; Сліпанський А. Завдання с.-г. науки в реконструктивний період // Більшовик України. — 1931. — № 6. — С. 46-60; Сліпанський А. Новими методами за успішне розв'язання проблеми врожайності // Більшовик України. — 1932. — № 1-2. — С. 45-66; Сліпанський А. Підвищення врожайності — основне завдання першого року другої п'ятирічки // Більшовик України. — 1933. — № 4. — С. 42-66.
  12. За соціялістичну перебудову. — 1932. — 18 листоп.
  13. Российский государственный архив социально-политической истории. -Ф. 17. Оп. 3. — Д. 911. — Л. 42, 42об.
  14. Проти буржуазно-націоналістичного шкідництва в с.-г. науці / Бородаєв, Шестенко, Заврайський, Островерх // Більшовик України. — 1933. — № 11. — С. 116-124; Ефроїмський Є., Гузіїв, Колос. Остаточно викоринити контрреволюційний націоналізм на аграрному фронті // Більшовик України. — 1933. — № 13-14. — С. 121-133; Постоловська Т. Особливості класової боротьби на Україні в період між ХУІ і ХУІІ партз'їздами // Більшовик України. — 1934. — № 4. — С. 55-62; Попов М.М. Невпинно працювати над собой // Більшовик України. — 1934. — № 5-6.; Сенченко Ан. Блок националістичної контрреволюції і теоретичний фронт України // Більшовик України. — 1934. — № 5-6. — С. 35-40.

Титульна сторінка Видання
© Глазунов Геннадій Опанасович, 2006